Втеча з румунського табору: свідчення Семена Пограничного

Під час німецько-румунської окупації біля станції Трихати діяв табір для євреїв, які відбудовували міст через Південний Буг. Про життя в ньому, про жителя села, що допомагав в’язням, і про зухвалу втечу в лютому 1944 року розповів колишній в’язень цього табору Семен Пограничний. Нижче — його свідчення, переказані за записом інтерв’ю з Візуального архіву свідчень про Голокост Фонду Шоа Університету Південної Каліфорнії (USC Shoah Foundation).

Табір біля станції

З Шаргороду до Трихат в’язнів везли п’ять діб. На місці румунські та німецькі конвоїри передали прибулих німцям за списком і поїхали, а люди залишилися в таборі.

Табір розмістили на території колишнього колгоспного двору. Головний барак, завдовжки близько ста метрів, оточували два ряди колючого дроту, а на всіх кутах стояли вишки. Біля дверей барака була бетонована силосна яма, де колись заготовляли корм для худоби. Спочатку табір охороняли власівці, пізніше їх змінили есесівці. За словами оповідача, власівці були ще жорстокішими: стріляти по бараку було для них розвагою. У таборі тримали близько трьох тисяч євреїв.

Уранці в’язнів шикували по четверо й розбивали на бригади. Оповідач потрапив до бригади теслярів: будували міст, і для його опор потрібне було дерево, хоча сам він, як визнає, ніколи не тримав у руках сокири.

Водовоз і житель села

Невдовзі помер табірний водовоз. Виснажений, він упав просто біля криниці, коли тягнув воду. Коли табір вишикували й спитали, хто хоче взяти цю роботу, оповідач зголосився. Робота була важка: криниця стояла за десять метрів від табору, воду треба було витягати відрами на мотузці, наповнювати бочку на 200 літрів, а потім зливати її в таборі так само вручну. Але водовозу не доводилося весь день працювати під наглядом охорони, і саме на це він розраховував.

Коней для бочки приводив місцевий селянин із Трихат. З попереднім водовозом, румунським євреєм, він не міг порозумітися, бо той не знав ні української, ні російської. З новим вони швидко знайшли спільну мову. Селянин розповів, що двоє його синів на фронті, і з його слів було зрозуміло, що німецька влада йому ненависна. Щодня він приносив з дому щось поїсти.

Узимку, коли колодязь обмерз, німці боялися підходити до нього. Тоді оповідач почав возити воду в сусідні бараки, де жили німецькі офіцери. Вони кидали йому на підводу вечірні залишки: хліб з маслом, шоколад, цигарки. Усе це він роздавав в’язням. Одного ранку офіцери змусили його мити підлогу й увімкнули радіо. Так він почув московське радіо: радянські війська вже біля Херсона, це був початок 1944 року. Від табору до фронту лишалося кілька сотень кілометрів, і оповідач зрозумів, що відступаючи німці розстріляють усіх в’язнів. Тоді в нього й виникла думка про втечу.

Олія за чоботи

Селянин розповів, що німці ходять по сільських хатах і скуповують соняшникову олію, яку в жерстяних банках відправляють до Німеччини. Оповідач попросив принести йому п’ять літрів. Олію він сховав у соломі на підводі. Незабаром він здобув пропуск, який дозволяв йому самому, без селянина, ходити по коней приблизно за кілометр від табору. Для цього вони придумали історію: нібито в селянина тяжко хвора дружина, якій потрібно до лікарні в Миколаєві, тож він не може щодня приводити коней. Комендант табору, естонець з більмом на оці та, за словами оповідача, великий любитель випити, довго відмовляв. Нарешті він сам приїхав до селянина додому. Дружина лежала в ліжку з пов’язаною головою, і комендант, злякавшись, вибіг з хати. За день він видав пропуск, але попередив: якщо оповідач відхилиться від маршруту, його розстріляють.

Тепер, повертаючись з коньми, оповідач заходив до німецьких майстерень поруч із табором, де працювали військові шевці й кравці. Підводу з видними конями він ставив під самі вікна й пропонував німцям олію: прямо на місці, не ходячи по селу. Грошей він не брав — просив військові чоботи. Речі потім потихеньку продавав українським майстрам-залізничникам, привезеним з Одеси для будівництва мосту. За перший такий обмін він виручив близько п’ятдесяти марок, за тодішніх умов — великі гроші. Менше ніж за рік, як стверджує оповідач, зібралася значна сума.

Підкуп румунського коменданта

Гроші були потрібні для втечі. У таборі був румунський єврей Іцек, за фахом різник, чоловік двометрового зросту. У селі розташовувалася румунська комендатура, жандарми знали про нього і під розписку брали його м’ясником: їм потрібне було м’ясо. Через Іцека оповідач вирішив домовитися з румунським комендантом.

Комендант запросив п’ять тисяч марок. Щоб Іцек був зацікавлений, йому передали пропозицію вісім. План був такий: комендант готує окремий вагон-телятник, два жандарми супроводжують їх як особливо небезпечних злочинців, у запечатаному конверті лежить супровідний документ, вагон причіпляють до поїзда в бік Могилева-Подільського. Жандарми не знали німецької, тому на перевірках мали лише показувати пакети. Комендант поставив умову: до його комендатури вони мають дістатися самі. Німці не повинні помітити, що румуни допомагають.

Під нарами, де спали в’язні, почали рити лаз. Оповідач мірив його на себе, бо був худий, а Іцек плечима не пролазив. Копали ночами, землю виносили в кишенях. Приблизно за місяць лаз довелося розширити, щоб проліз і Іцек.

Ніч утечі

Втекли 13 або 14 лютого 1944 року. Попри вишку, що стояла на самому розі барака, обрали темну ніч і проскочили. Вранці дісталися румунської комендатури, де людей коменданта вже попередили, що прийдуть двоє євреїв. Їх сховали в стайні разом із кіньми. Оповідач розповідає, що в таборі втікачів шукали за номерами: кожен носив на мотузці штампований металевий номер, у нього — 1087. Тому комендант повіз їх у інше село й кілька діб ховав, поки в таборі вщухла метушня.

Нарешті настав вечір, коли все було готове. Тоді до станції підійшов санітарний поїзд з Херсона, де вже йшли бої: він віз до Одеси поранених румунських солдатів. Вагон для втікачів мали причепити до цього поїзда. Жандарми сказали, що в сам вагон вони ввійдуть не одразу, а тільки коли відʼїдуть хоча б на дві станції від табору, тож спочатку сіли в тамбур, де лежали поранені румуни, чекати свого часу.

Про джерело

Семен Пограничний народився 5 грудня 1924 року в Шаргороді на Вінниччині. Інтерв’ю записали в Північному Ізраїлі російською мовою, воно триває 2 години 31 хвилину; в каталозі його дата вказана як 4/7/1998. Запис зберігається у Візуальному архіві USC Shoah Foundation (код 40694), а в картці каталогу Меморіального музею Голокосту США Трихати названо табором, де він перебував. Після втечі, за каталожними даними, він переховувався на Вінниччині, а там його звільнила радянська армія. Переказ зроблено за російськомовною розшифровкою запису.