Знову прийшла страшна трагічна звістка в нашу громаду.

12 липня 2024 року при виконанні бойового завдання в населеному пункті Єлизаветівка Покровського району Донецької області загинув молодший сержант, командир відділення роти зв’язку Кравченко Максим Юрійович, 1987 року народження.

Біль, відчай несприйняття…. Наш Максим, наш Герой! Не віримо… Не пробачимо…

Обожнюю це фото. Я уявляла і чекала, що коли ти приїдеш додому у відпустку буде саме так, як на цьому фото.

Сталося не так. Зараз крім болю я не відчуваю нічого.
Я хотіла написати про свій біль. Але вирішила, що хочу читати і згадувати світлі спогади, вони вже до кінця мого життя будуть з присмаком туги та суму. Я вирішила написати не тільки про біль а і про любов. 

Сонечко, кіцюнь я тебе дуже сильно кохаю, так сильно, як і ти мене.❤️‍🔥💔
Ти найкращій чоловік і батько нашого сина.
Ти найприкрасніша людина в моєму житті. 
Я пишаюся тобою.
Ти Мій ГЕРОЙ! 💙💛

Кравченко Оксана

Бачити світ Твоїми очима.

Все що тепер лишилось мені – бачити світ Твоїми очима і хоч трішки відповідати статусу Твоєї сестри… де б ти не був зараз, ми зустрінемось там в свій час, почекай мене, Душа моя. А до того часу я житиму за двох. Я розберусь з цим кратером всередині, який час від часу заповнюється жовчем пекучого нестерного болю. Порожнеча і біль це єдині мої супутники на шляху від Тебе. Я колись потоваришую з ними, розбавлю їх теплом спогадів, злістю на Всесвіт, відчуттям несправедливості, добротою і любовʼю до Наших людей. Це все буде колись.

Останній раз, коли ти обіймав, сказав мені – без соплєй, пробач Сонечко, я зовсім трішки пошмаркаю. А далі обіцяю бути сильною. А далі обіцяю жити за двох, відчувати, відстоювати наші принципи, приймати, пробачати… бути щасливою за двох… колись… потім…

Люблю тебе вище неба, Мій Найрідніший З Людей. І тільки силою цієї любові не даю серцю розлетітися на атоми.

До зустрічі, мій старший братику… там, де «Прівал», твоя, завжди молодша, Липучка.

Кравченко Марина

Потяг до Перемоги

Ми їхали в душному плацкарті потягу «Львів-Херсон» веселою молоднечою кампанією – пили пиво, хрумали чіпси, грали в карти, дуріли, сміялися, вибігали на коротких зупинках подихати на перон, обіймалися, зачіпали ще більш бойких і шумних школярів, що бісилися поруч.

Це була дуже гарна і тепла поїздка. Точніше її завершення. Я вперше в житті побувала у Львові. Погуляла його жовтневими сірими, вже прохолодними вуличками зі слизькою помороззю бруківки, скуштувала свинячих п’ятачків з часничком у Криївці, ароматного ванільного пива у Дзизі, позазирала в темні очі мовчазних скульптур на храмах нічних вулиць, які виразно шепотіли мені чомусь «стережись».

Ми зупинилися не тут, у Львові, а неподалік, в маленькому селі у бабусі моєї кращої подружки студентських років, а у Львів наїжджали на екскурсії електричкою. Цього ж вечора ми лишилися у Львові, ночувати у гуртожитку нашої колежанки і землячки з півдня, яка вчилася тут, здається в Політесі на хіміка чи щось таке.

Отак, компанією молодих людей, в маленькій кімнатці з кількома двоярусними ліжками, ми насмажили пательню картоплі, накупилися томатного соку, оселедця, трохи спиртного і почали тусити нашу веселу львівську ніч. Ніч з піснями українських музикантів, з саморобним бульбулятором з якоюсь недіючою штукою, обіймами і теплотою людських сердець, яку отак щиро вміють випромінювати тільки молоднечі серця в компанії, об’єднаній дружбою і любов’ю до життя.

То була добра ніч. На ранок всі ми трохи притрушені рушили в наші колективні подорожі відомими замками Львівщини – ловити нових гав, та слухати давні, часом трохи нуднуваті історії. В цій подорожі я познайомилася з тобою, чи може, то було не перше знайомство, але в ті львівські канікули – точно особливе.

Є люди, стрічаючи яких – ти точно знаєш, ви бачилися раніше. І це «бачилися» не про випадкові погляди серед вулиці, чи тусовки, великі компанії, де всі знайомляться, але ніхто нікого по загалу, якщо бачить вперше, не запам’ятає.

Ні, це інакше.

Це коли бачиш людину – і бачиш її як свою, вже відому раніше, навіть, тоді коли ще не знав. Саме таке відчуття було в мене тоді. Мені видавалося, що я точно вже знаю, твою добру щиру вдачу, знаю, які на дотик твої золоті неслухняні кучері, яка точна кількість відтінків блакитного і сірого в твоїх очах, яке тепло у твоїх долонь, яка кількість непристойно красивих вій випадає, коли ти треш недосипавши, свої очі, як звучить твій голос, коли смієшся і коли злий. Все це я знала.

Передивляючись давні світлини, з тих днів, я ловлю себе на думці, що ми схожі з тобою, може як брат і з сестрою. Такі схожі, і такі різні. В тій подорожі ти позичив мені свою сіру футболку, а по факту – подарував. Вона й досі лежить в моїй шафі на дні – зношена, але в мене не піднімалася рука її передарувати, пустити на ганчір’я, чи перешити. Лежить, то й лежить.

Багато років минуло з тих львівських канікул. Я вийшла заміж, стала дружиною, матір’ю, дорослою жінкою. Ти одружився, став чоловіком, батьком, дорослим газдним чоловіком, воїном.

Я не маю звички повертатися в минуле і думати, чому сталось так, а не інакше, в цих роздумах про минуле – я абсолютний фаталіст.

Позавчора повертаючись з відрядження додому у Миколаїв, вже тепер не просто потягом «Львів-Херсон», а «Потягом до Перемоги», я думаю багато думок.

Потягом, де колись будучи трохи більше, ніж діти, і трохи менше, ніж дорослі – ми цнотливо ділили тісну нижню поличку плацкарту.

Я чомусь згадую тебе, більше, ніж через 10 років, і отримую тут таки страшну звістку.

Тебе вбила йбна рсня в невідомому селі Донецької області.

Прощавай, любий друже.

Я прийду попрощатись і побачитись в останнє з тобою.

До завтра.

Крісінська Діана