Моє рідне село, розташоване на правому березі Південного Бугу, прикрашає велетенська залізна споруда – залізничний міст.  Туди щодня на роботу ходить мій тато Кондратьєв Ігор Миколайович. Він працює ремонтником штучних споруд миколаївської дистанції шляху Одеської залізниці.

Я часто задумувався над тим, чому саме поблизу нашого села збудували міст? Для чого він був потрібен на початку ХХ століття? Хто брав участь у його будівництві? Хто підтримує та охороняє штучну споруду тепер?

Допомогли знайти відповіді на ці питання односельці, тато та моя вчителька Кондратьєва Лариса Миколаївна.

Потреба в будівництві мосту дуже проста: потрібно було з’єднати родючі південні степи Миколаївщини з портами Одеси та Миколаєва. Територія околиці нашого села стала найзручнішим місцем для будівництва.

І ось в 1917 році на переході через річку Південний Буг, лінії Водопой-Колосівка був збудований залізничний міст. Будівництво мосту велося за вказівкою військового відомства 10 місяців, з жовтня 1916 року по серпень 1917 року.

Прогонні споруди з їздою по низу, довжиною 110 м, висотою 17м і шириною 6 м  були зроблені в м. Миколаєві і в зібраному вигляді переправлені за допомогою двох плавучих опор висотою19 м.

13 серпня 1917 року, пройшовши іспит, рух поїздів було відкрито з обмеженою  швидкістю 5 км/год.  Але в зв’язку з тим, що у опори № 2 була просадка і нахил, міст не був прийнятий до постійної експлуатації.

В ніч з 12 на13 серпня 1919 року дерев’яна естакада була підпалена. Досі невідомо ким.

У квітні 1920 року, неподалік від згоряного мосту, була збудована паромна переправа. Перевозив людей через переправу на великому човні Вєрємєєнко Іван. Звідти і пішла назва берега де був паром – Порінь. Там і зараз є залишки від паромного причалу у вигляді свай, які навіть видно при сильному вигоні.

У 1921 – 1923 роках були демонтовані 3 прогонні споруди.

В 1940 році розвернулися роботи по відбудові мосту. Приїхало багато спеціалістів та робітників. За селом стояли бараки, в яких жили люди. Але у серпні 1941 року будівництво мосту було припинено у зв’язку з наближенням фронту. В період окупації міст був збудований  за 7 місяців. Будівництво відбувалося під керівництвом фашистів. Будували його військовополонені з табору, який був розташований у піщаному кар’єрі. Там було близько п’яти тисяч полонених: серед них цигани та євреї.  Але експлуатація його була недовгою. У 1944 році міст був зруйнований вибухами, коли німці відступали.

Після війни, в 1948 році, розпочалися роботи по спорудженню мосту. Дуже багато людей були задіяні на будівництві (односельці, мешканці сусідніх сіл). Металеві конструкції збирали на місці (три 109 і одна 40). Естакадні частини, 32 прольота, довжиною 25м., 23м., 24м., привозили готовими зі сторони Одеси. Опори ставили на старий фундамент. Новий міст був вищий за старий, і тому треба було піднімати насип. Землю возили машинами, навіть підводами. В результаті утворилося два кар’єри. Один – біля Булгаківки, другий знаходиться за теперішньою школою.

На території теперішньої охорони було збудоване містечко для робітників мостобуду. Там були казарми, де мешкали робітники, магазини, клуб, школа, спортивний майданчик, навіть фонтан, залишки якого є і зараз. Працювали два потужних ростворних вузли, кузня.

В 1955 році міст був збудований, але підходи до мосту не були готові. Потім у 1957 році міст був зданий. Здачу мосту приймала Вознесенська дистанція шляху, замісником начальника ПЧ була Удова. В березні 1958 року був відкритий рух поїздів.

У будівництві приймали участь багато наших односельців: Мандра Семен Іванович, Карась Тимофій Іванович, Чайка Гаврило Федорович, Яковлєв Микола Васильович. Після того, як будівництво було закінчено, наші земляки, у складі мостопоїзду, вирушили на будівництво інших мостів. Наступною точкою було місто Камень на Обі.

Поблизу мосту була збудована нафтобаза. Раз в тиждень приходив потяг з цистернами з паливнозмащувальним матеріалом. По пальне сюди приїздили з колгоспів та радгоспів усього району. Там працював Діденко Іван Михайлович, Леонтьєв Іван Коонович, Багнюк Яків Якович, бухгалтером була Ніна Костянтинівна Щербина, директором був Моржін. Поруч працювала дизельна електростанція, що забезпечувала енергією міст (працювали Чайка Гаврило Федорович, Гойман Олександр Іванович, Огирь Іван Васильович).

Нова споруда стала об’єктом стратегічного призначення. Міст охоронявся військовими строкової служби. Згодом набрали команду воєнізованої охорони з цивільних місцевих людей сіл Трихати, Гуріївки, Солонихи, Морозівки. Загін складався з 56 чоловік. Начальником був Охріменко.

Зараз начальник охорони мосту Антонов Віктор Михайлович. Займаються ремонтом та фарбуванням мостова бригада ПЧ-14, бригадир Кондратьєв Юрій Миколайович.

Нажаль тих, хто брав участь у будівництві мосту, не залишилося в живих.

Інформацію для своєї доповіді я брав з архівних документів, що зберігаються в Миколаївській дистанції шляху Одеської залізниці,  розповідей односельців: Чечуя Володимира Тимофійовича, Чайки Миколи Федоровича, Кондратьєва Івана Васильовича, Калін Тамари Володимирівни, яка використовувала в своїй розповіді спогади покійної сусідки Яковлєвої Марії Федорівни.

Кондратьєв Юрій.
Учень Трихатської школи