Степанов Федір Пилипович, один з представників династії Степанових, народився 30 жовтня 1926 у Трихатах. Окрім нього в сім’ї було два брати і три сестри. Історію про походження роду передають з покоління в покоління. Брат батька Іван Тимофійович, був грамотним і одного разу на сімейній раді вирішили його відправити на історичну батьківщину в Степанівку, що біля Москви, там йому і розповіли про те, як у далекі часи покинули рідні місця їх предки.
У ті часи (кінець XVIII століття) з різних місць Росії, Німеччини, Болгарії переселяли людей для освоєння південних земель, після перемог над турками. Давали земельні наділи, пільги, позички. По всьому півдню України стали з’являтися великі і маленькі поселення. Зібравши свої пожитки, на босу ногу пішли шукати кращу долю три сім’ї: Степанови, Кондратьеви і Карасьова, уподобавши місце на березі Південного Бугу, кожна сім’я почала будувати собі хату в районі, де зараз пам’ятник воїнам.
Федір Пилипович каже, що сім’ї були великими, займалися сільським господарством: землеробством і тваринництвом. Вирощували жито, овес, ячмінь, пшеницю. Тримали корів, коней, овець, свиней, птицю. Дівчаток з 12 років до заміжжя відправляли працювати в німецькі колонії: Гальбштадт, Ландау, Шульц, Шпалерово та ін., де вони виконували різні роботи: доглядали за худобою, допомагали по кухні, вишивали. Хлопчики потрібні були в своєму господарстві, вони займалися кіньми, волами.
Запам’яталось міцне господарство неподалік села у балці, в напрямку Чубівки (Новогригорівка) німця Іванушки (так його називали в народі). Було у Іванушки велике господарство: багато корів, овець, коней. У балці вирили колодязі, які давали для худоби воду. Іванушку особливо всі поважали і намагалися своїх дітей прибудувати до нього, адже близько, можна частіше відвідувати.
Після практики у німців дівчата були хорошими майстринями, кухарями. У батька господарство було невелике, жили не дуже заможно, наймитів не наймали, справлялися самі. У саду вирощували вишні, абрикоси, овочі.
Запам’ятався батько на весільному фото в шкіряних піджаку і брюках, що говорило про достаток. Батько мій народився в 1898 році, помер у 1978, мати Щербина Єфросинія Петрівна, народилася в 1900 році, померла в 1975 році. Поховані в Трихатах. У родині матері було 8 дітей.
У мене життя склалося так. Перед самою війною я закінчив 7-ми літню школу у Трихатах. Будівлі шкіл знаходилися: одне стара, в районі пам’ятника воїнам, а друге нагорі, де зараз і є школа.
Потім війна. Спочатку були біженці. Першими бігли євреї з Бессарабії з великими, навантаженими різним скарбом, підводами. Їм хтось сказав, що в Трихатах переправа і вони кинулися переправлятися по технологічному, незавершеному мосту. Вийшло скупчення возів, людей, розвернутися не можна і вперед дороги нема, так як цей міст не доходив до берега Гур’ївки на 150 метрів. Багато хто намагався продовжувати переправлятися по воді, вантаж тонув, а люди перепливали на інший берег.
Запам’яталося ще, як відступали солдати, що втратили свою зброю. Вони голодні налетіли на будинки на хуторі, за насипом, лазили по підвалах, ловили курей, шукали їжу в сараях. Це тривало кілька днів. По-російські чи по-українські вони не говорили і ми зробили висновок, що це калмики або якийсь іншої національності. Раптово з’явилися три німецьких солдата на мотоциклах і ці військові (близько 1000 чоловік) здалися їм. Притягли колючий дріт, самі зробили для себе загородку біля насипу і кілька днів там перебували під охороною. Їсти їм нічого не давали, полонені їли траву з під ніг, та так, що залишилася одна земля. Через кілька днів цих полонених відправили до Німеччини.
Захоплення села сталось спокійно, без бою. Тільки один воїн забрався на горище школи і звідти вбив кілька окупантів. Я не пам’ятаю, щоб були артобстріли або якісь канонади, з повітря бомбили і лише ті літаки, які не могли скинути бомби на Миколаїв, тому скидали в річку, іноді долітали і до Трихат. Один німецький літак підбили і льотчики катапультувалися в Криничках, там їх спіймали і розстріляли місцеві жителі. Коли прийшли німці, то знайшли кривдників і розстріляли їх.
По правому березі П. Бугу від Первомайська, включаючи Одесу контролювали румуни. Трихати теж були »під румунами». На іншому березі, в Гур’ївці, Пісках і інших селах, і по всьому лівому узбережжю стояли німці. Порядки там були дуже суворі. Ледь що – шибениця або відправляли у Німеччину.
Румуни зовсім по-іншому ставилися до людей. Могли побити, зажадати відкуп (курку). Якщо зловлять за крадіжку, наприклад кукурудзи або проса, то поб’ють, але їжу не забирали і люди не жили в голоді. Працювали, у кожному дворі були запаси продовольства, птиця, яйця. Призначили старосту і зав. хоза. Старостою був дядько Яша, прізвисько Бздера.
Була в селі жандармерія з румунів (розташовувалася біля кладовища), їх завданням було стежити за дотриманням нових порядків і виловлювати тих, кому ці порядки не подобалися. Ловили, били, відправляли у в’язницю в Одесу. Була в селі і ще, так звана, «трудова армія», вона прокладала залізницю до Варварівки і перешивала рейки існуючої, так як німецький стандарт був вужчий. Носили на собі рейки, трудилися інтенсивно. На німецькій мапі 1944 року видно збудовану вузькоколейну залізницю, яка з’єднувала Трихати з Варварівкою. Також видно недобудовану залізницю через річку.
До кінця 1941 року міст побудували на дерев’яних опорах, а вгорі металеві ферми. По ньому пішли поїзди зі зброєю. На поверхні мосту був настил з дерев’яних балок, щоб танки, гармати, машини могли йти своїм ходом. Передбачили й охорону моста. Були надувні гумові сигари і Ерлікон – спарені гармати, закопані у землю. Ці чотирьохствольні гармати, загальною кількістю близько 100, були розосереджені по всій довжині мосту і керувалися однією людиною! Міст охороняли німці. Їли квасолевий суп і мамалигу. Жили в школі. Будівельними роботами керували теж німці.
За всім порядком стежив німець, який їздив на гарному коні під сідлом. Одного разу німець їхав у Німеччину і наказав старості, щоб він стежив за конем. Повернувся німець, схопив нашого Якова і потягнув топити в колодязь, той упирався, тоді окупант побив його до напівсмерті за погане ставлення до коня.
Говорили тоді, що Гітлер віддав таку велику частину України румунам за те, щоб вони завоювали Кавказ. Трихати були залізничною станцією, на яку прибували вантажі для наступу. Коні, дрова, тюки соломи, брили солі, продовольство все прибувало вагонами у Трихати, а потім переправлялася до Варварівку, звідти на пароплавах по Чорному морю до місця бойових дій. Коні були маленькі, для гірської місцевості, 15 коней вів один погонич. Солдати теж були одягнені відповідно. Це була гірська армія Антонеску. Бадьорі, веселі, одержимі. Через деякий час, зазнавши поразки, поверталися погоничі з кіньми назад, але вже кожен гнав до сотні конячок, а браві сідоки залишилися на полі битви. Міст підірвали німці при відступі. Заклали динаміт під опори і в 2:00 підірвали, попередивши про це мешканців села.
Нарешті прийшов 1944 рік, нас звільнили, всіх чоловіків з 1925 року забрали в армію. Мені дали відстрочку на два тижні, а потім призвали до винищувального батальйону, а ще через два тижні призвали до армії і направили в Гороховецких табору, Івановської області для проходження підготовки. Там були поляки, латиші, литовці. Вони були військовими, на фронт їх не посилали, тримали в резерві, а коли ці країни звільнялися, то туди і посилали резервістів.
Іванівці до українців ставилися з презирством, звинувачували, що ми здали Україну. Вважали, що всі українці зрадники. Харчувалися капустою і водою. Там ми були два місяці, а потім фронт: Польща, Латвія, Білорусія (Гродно), Східна Пруссія. Під Кеннігсбергом мене поранило, розривна куля потрапила в ногу. Відправили до госпіталю спочатку в Білосток, а потім в Іваново, там був госпіталь тільки для поранених в руку або ногу. Пробув я на лікуванні шість місяців. Одного разу приїхала комісія з п’яти чоловік під керівництвом генерала і нагородили мене орденом Червоної Зірки, а раніше я вже був нагороджений орденом Слави 3-го ступеня за бої під г.Лансберг. Представили мене і до 2-го ступеня, але загубилося прапор дивізії і всім нагороди скасували. Одягнені ми були дуже погано, все в латках. Моя сестра вислала гроші, на них я купив собі новий одяг і з’явився в Трихати, як годиться переможцям, хоч з милицею і паличкою і інвалідом другої групи.
У 1946 році поступив, а в 1950 році закінчив Миколаївський будівельний технікум, отримав спеціальність гідротехніка морських споруд. Направили мене на Волго-Донський канал будувати 14 шлюзів, працював у групі робочого проектування. Після смерті Сталіна, роботи згорнули, всіх відпустили по домівках, в тому числі і ув’язнених. Досі не зрозумію, навіщо було будувати стільки шлюзів? Щоправда, останній шлюз використовувався для системи зрошення Ростовських степів. Це був Сталінський план перетворення природи. На площі 600 тис га раніше ріс ковила, а потім вирощували все, що потрібно.
Потім мене перекинули в Уфу будувати гідроелектростанцію з висотою греблі 40 метрів, води вистачало і для поливу. За цей час закінчив у Куйбишеві інститут ім. Мікояна. Тут я працював представником від Москви, від інституту Гідроенергопроект.
У 1962 році повернувся в Трихати, будував Ольшанський цемзавод, працював виконробом, потім на заводі «Океан» у Миколаєві будував сухий док, на якому будували суховантажі типу «Зоя Космодем’янська», водотоннажністю 70 тис тонн. Далі працював в річковому порту начальником ОКСА 12 років.
Тепер я хочу повернутися в довоєнний час. Справа в тому, що в Трихатах була залізниця, але це був глухий кут. З іншого боку річки в Гур’ївці теж була залізниця, але моста не було. Міст намагалися побудувати три рази. У 1914 році будували на дерев’яних палях. Потім громадянська війна не дозволила довести справу до кінця. Повернулися до цього в 1939 році. Почали робити довший насип. Для цього прислали так званих «грабарів». Близько 50 підвід навантажували піском в місцевому кар’єрі і нескінченний потік возів насипав метрів сто насипу.
Жили грабарі на квартирах, коні стояли в сараях, їхні діти ходили з нами в школу. Потім побудували тимчасову ж.д. гілку від кар’єру до моста і майданчиками-вагонами возили пісок на будівництво, а грабарі поїхали на інший об’єкт. Засипали плавні для того, щоб скоротити довжину моста. Побудували технологічний міст над водою в півтора метра, з якого заливали бетон під ферми (на цей міст і кинулися біженці, але він не доходив до берега 150 метрів).
По руслу річки ходили пароплави з лопатями, возили людей з Миколаєва до Вознесенська із заходом в великі села, баржі возили щебінь, граніт. У 1940 році недалеко від майбутнього моста побудували пірс з рейками, туди заходили паровози для заправки водою, а також побудували гілку для складів. Одного разу сталося зіткнення паровоза зі складом, вантаженим тракторами для відправки в Румунію, удар був настільки сильним, що приїжджали газорізальники з Румунії та порізали трактора на металобрухт.
Нас, Степанових в Трихатах жило багато, і зараз є продовжувачі нашого роду. У мене сімейне життя склалося добре. У 1948 році одружився на Мандрі Марії Андріївні, 1924 року народження, уродженці нашого села (хата була біля глибокої криниці), розписалися у сільраді. У нас є син Віктор, 1970 року народження, працює в Миколаєві механіком по електроніці, невістка Тетяна написала докторську дисертацію з дошкільного виховання дітей, внучки Віка і Даша закінчили університети з відзнакою. Зараз я живу в Миколаєві на вул.Радянській, приходьте земляки в гості.
Розповідь була записана у 2010 році,
Кондратьєвим Михайлом Івановичем