В теплій, добре освітленій кімнаті, вона з голкою схилилася над п’яльцями, натхненно і з насолодою співає про чорнобривці, гай зелененький чи криниченьку, що у полі. До кімнати заходить її Олександр – Олександр Сергійович, чи просто Сашко, як звала його у далекі роки юності.
– Що, знову концерт, чи просто репетиція?, – запитує жартома, з посмішкою.
– Справжній концерт, так що плати гроші, коли зайшов, – жартома відповідає і вона.
Вони разом вчилися ще у старому приміщенні Трихатської школи, грали «у квача» на перервах, він, бувало, смикав її за коси, сварилися, мирилися… А після школи захопило їх те, що ніколи не буде в усій глибині цього почуття досліджено психологами. Кохання… Побралися як тільки виповнилося 18 років. Олександр відбув на строкову військову службу. Чи не від довгого чекання назвала молода дружина і первістка свого теж Олександром? А від чоловіка отримувала листи, в яких він ласкаво називав її Оленкою, потім радів, що народився синок, заспокоював дружину – незабаром повернеться зі служби. І дуже скупо про те, якими страшними були для нього армійські будні в горах, на чужині, під час сумнозвісних подій в Афганістані.
Вже тридцять п’ять років – вони разом. Виріс, обзавівся своєю домівкою, тут же, у Трихатах, старший син, народився і виріс молодший – Євген, підростають онуки.
Олена Олександрівна Садовська пригадує ці картини, події минулого, розстеляючи на тахті барвисті рушники, серветки, показує вишиті ікони. Голос її звучить буденно, спокійно, начебто, мова йде про звичайнісінькі речі. А те, що перед очима, важко назвати звичайним. Рушники, художнє витончене шиття з узорами, орнаментами, традиційною символікою.
Вдивляючись у це втаємничене диво, шукаєш пояснення символів народної творчості, її традицій. З прадавньої давнини рушник сприймався як особливий, наповнений сакральним змістом, своєрідним вираженням матеріальної і духовної культури предмет. Саме полотно, основа майбутнього рушника – це символ життєвої дороги. Коли їм молодим під час урочистої реєстрації шлюбу постелили під ноги спеціально вишитий рушник, це було побажанням щасливого, довгого життя.
– А весільний рушник, як здавна повелося на Україні, я вишивала сама, – пригадала Олена Олександрівна.
Він не був першим її художнім шиттям. Вишивкою займалася її добра, ласкава матуся – Марія Іллівна Мандра, донька уважно придивлялася до маминого творіння. А у школі вчителька географії та діловодства Галина Михайлівна Голуб захопила Оленку та її подружок цим цікавим рукоділлям.
Так поступово голка, нитки, п’яльці, біле полотно стали звичними для неї речами.
По закінченні школи вчилася у медучилищі на фельдшера, та не склалося стати медичним працівником. Працювала в минулому на різних посадах у місцевому господарстві, зараз – охоронець на Трихатській підстанції електричних мереж.
Робота як робота, головне, чим заповнені її роздуми, пошуки – це художня вишивка. У цьому захоплені вона підсвідомо, не завжди осмислюючи сам процес, продовжує традиції українських жінок, як берегинь витончених візерунків, змістовних орнаментів, як символів, що розкривають процес творіння. Ось, наприклад, ряд сюжетів – з деревом життя, кожен з них наповнений глибоким змістом. Його коріння – це долинний підземний світ, стовбур – міцне, насичене повнотою, земне життя, крона – горішній (небесний) світ, прагнення до нього. Треба добре навчитися розгадувати символи рушників, і тоді кожен з них стане живою книгою, свідченням про народні традиції.
– Рушники супроводжують нас і у святах, і в буднях, – якже без них?, – запитує з посмішкою Олена Олександрівна.
Вони прикрашають ікони, вони є медіаторами, тобто, посередниками у молитовному спілкуванні людини з Богом.
– Коли вишиваю, не можу без співу, і, на мій погляд, вишитий рушник без пісенного супроводження мав би дещо інший вигляд.
У Трихатському сільському клубі, де завідуючою Валентина Михайлівна Ярова, декілька років успішно діє вокальний ансамбль «Пісенні барви». Його учасники – чудові, співучі, завжди привітні солістки Тетяна Ігіна, Любов Колосовська, Анна Слушніс, Наталія Охріменко, Світлана Ковальчук, Валентина Ярова, Ірина Цибко, Микола Цибко і Олена Садовська, яка в ансамблі з минулого року, завжди надихають слухачів на концертах, не тільки у Трихатах, добрим настроєм, піднесеними почуттями і згадками про чудові години причетності до прекрасного. Співачки виступають у вишитому українському вбранні.
Також «Пісенні барви» яскраво представлені і у численних вишитих рушниках талановитими пальцями Олени Олександрівни, її почуттями, мелодійним співом, добрим знанням історичних традицій.
Рушники… Знову хочеться говорити про рушники, про художнє шиття. Пригадаймо в уяві жіноче вбрання – вишиті сукню, кофтину, як вони прикрашають красу, миловидність жінки! Різнобарвні узори, орнамент завжди доповнюють або підкреслюють ауру особистості красуні, а рушники, якими прикрашений інтер’єр, створюють відповідну, піднесену атмосферу світлиці. І що характерно, художня краса рушника – начебто в тіні, а на першому плані – його сакральна, ритуальна, змістовна функція.
Тому і замовляють у Олени Олександрівни односельці вироби із дивовижним шиттям – рушники, серветки, ікони. Вона ніколи не відмовляє.
– Олено Олександрівно, ось напишемо, надрукуємо у районній газеті про Ваше захоплення. А чи прочитаєте публікацію Ви особисто, Ваші рідні?
– Обов’язково прочитаємо всі. Ми давно і постійно передплачуємо газету «Маяк» – усі цікавимося життям району, знаходимо відповіді на запитання, що виникають.
Більше сорока років Олена Олександрівна займається вишивкою. Були іноді перерви у цьому захопленні. Та, подолавши причини, що їх викликали, знову поверталася до шиття. Кімнати її помешкання прикрашені вишитими рушниками, наволочки на подушках, серветки – теж із різнобарвними візерунками, орнаментом.
Ця талановита жінка, як берегиня і продовжувач давніх звичаїв, традицій народу, примножує своїм старанням, захопленням неоціненну скарбницю національного надбання – чудовими витворами душі і духу – українськими рушниками, прекрасними творами самобутнього художнього шиття.
Газета Маяк, 11 березня 2017 року
Валерій Фальов.
Фото Ольги Любенко