Колодєєва (Степанова) Віра Пилипівна народилась у 1936 році, у селі Трихати.
З військових років мені запам’яталося, що у нас на квартирі були два німці: один високий, худий і злий, а інший повненький і добрий. Нас виселили у флігель, а самі вони жили в будинку, де була пошта. Приходили посилки з Німеччини, вони їх розкривали, оглядали, якщо розірвалася пачка пряників, то кидали нам, бувало ще щось перепадало. Були ми дуже раді, як одного разу прийшла посилка з іграшками на ялинку перед Новим роком, адже ми тоді іграшок не мали.
З одягом було дуже погано і мати пошила моєму братикові Миколі, 1939 року народження, маленьке пальто з клаптів. Усе пальто вийшло зелене, а рукава коричневі. Німцеві це так сподобалося, що він сфотографував брата і коли їздив до Німеччини, всім показував яке гарне пальто вийшло. Також запам’яталося, що мати закопала всі наші документи і фотографії в городі, так вони і збереглися.
Відступали німці через міст і розпливалися по селу. Мати якраз в цей час готувалася пекти хліб, тісто стояло, піч горіла. Ми, звичайно, втекли від гріха подалі, а коли повернулися, то ні німців, ні хліба не було, з’їли вони і нашу годувальницю корову. Німі наказали всім з’явитися в центр села, але староста, дядько Яків Кондратьєв, попередив нас, щоб бігли куди подалі і ми кілька днів ховалися в селі Чубівка. Якби не він, то німці винищили б усіх жителів села. Хороший був чоловік наш староста, не чула про нього жодного поганого слова, людям допомагав, підказував що потрібно робити, відводив від нас різні негоди, робив все що було в його силах. Якось розбомбили склад з сірниками, сіллю, цукром, борошном, різними продуктами, люди розібрали все по домівках, але староста не видав нікого румунам, коли ті шукали зникле добро. Мій брат Федір притягнув багато музичних інструментів: гармошку, скрипку, мандоліну, гітару і вся родина потім стала маленьким оркестром.
Харчувалися ми у війну різним корінням, може тому особливо і не хворіли. Підемо у плавні, а там корінь аїру, брендухі, горішки. Їли суп з лободи, берізки. Чай або їжу готували у відрі, їли з мисок, в чай додавали гілочки вишні.
Після війни почала працювати школа. Всі пішли в перший клас, навіть хто народився в 1930 році. До 4 класу ні підручників, ні зошитів не було, з газет робили блокнотики, чорнило робили з червоного буряка, пір’я «Рондо» для ручок вимінювали на ганчір’я і кістки. Книг не було, все запам’ятовували з дошки. Коли я була у другому класі, нам у школу прислали два букваря: один на клас, другий вчителю.
У 1952 році я закінчила 7 класів, секретар сільради пішла в декретну відпустку і голова умовив мене піти попрацювати на її місце, потім я працювала у військово-обліковому столі. Через мої руки проходили всі чоловіки, які приїжджали працювати будувати новий залізничний міст, красиві і молоді. Так я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Олексієм Семеновичем. Весілля було комсомольсько-молодіжне. Це був 1954. Потім я перейшла працювати на будівництво мосту.
Про будівництво моста хочу сказати окремо. У 1948 році з’явилися перші будівельники, але були вони недовго, їх перекинули в західну Україну. Повернулися вони в 1952 році, почалися підготовчі роботи. Збирали будиночки за фінськими проектам. Побудували багато будинків, на 4 сім’ї та більше. Побудували чудовий клуб, естраду, дитсадок, бібліотеку, доріжки, спортивні майданчики, декоративні чагарники і навіть фонтан і риночок. Селище будівельників було обладнане з максимальними зручностями. По вихідних – обов’язково танці, привозили цікаві фільми, ходили туди і жителі села.
Діти будівельників ходили в нашу школу. Мостозагін побудував ще і приміщення для школи. Приїжджали хлопці з профтехучилищ, багато було фахівців грузин, вони працювали інженерами, виконробами, головний інженер був німець, на ім’я Тауер. Начальником мостозагону №5 був знаменитий в майбутньому Лев Карелі. Це було потужне підприємство, фахівців посилали працювати в Китай, Монголію, Казахстан, Росію.
Мене з чоловіком направили в Казахстан, Акмолинська область, ст. Атбасар (кінський базар), там у нас народилася дочка Алла в 1956 році. Потім послали на Алтай, будувати міст через Обь у м. Камінь, 200 км від Новосибірська. З 1959 року переїхали до Миколаєва, де працювали в СУ 136.
На базі сіл Трихати і Морозівка (його знесли через будівництво аміакопроводу) було два колгоспи: ім. Молотова і ім. Кагановича з величезними фермами, корівниками, пташниками, кошарами, свинарниками, полями, засіяними пшеницею, вівсом, кукурудзою, ячменем і навіть намагалися вирощувати бавовну, але потім відмовилися, так як вона не встигала визрівати. Запам’яталися мені найкрасивіші сади, особливо на тому місці, де була зруйнована церква, біля насипу. Мій батько був відомим механізатором-трактористом, його навіть на війну не взяли, мав бронь.
Хочу згадати про свою двоюрідну сестру Валю (Варвару) Степанову, знамениту партизанку, на честь якої названо вулиці в місті Суми та в нашому селі Трихати. Вона закінчила фінансовий технікум і направили її працювати в Суми, це було перед самою війною. У війну вона була зв’язковою в партизанському загоні, прізвисько жайворонок, напевно, за те, що дуже добре співала.
Коли фашисти захопили Суми, підпільники були в Нікольському лісі. На жаль, воювати довго не довелося. Так вийшло, що в загоні завівся зрадник, товариш по службі на суконній фабриці, і в одну із зустрічей на ринку, Валю та її подружок, Марію Бадаєву та М. Рахманову заарештували. Дуже скоро вся група підпільників була вистежена і заарештована. Німці не відразу розправилися з ними в надії допитати їх. Щодня заарештованим доводилося терпіти тортури. Але жодного імені вони так і не назвали. А в середині грудня 1941 року в камері дівчатам був зачитаний смертний вирок. Напередодні страти їх перевели в окрему камеру. І всю ніч з неї чулися пісні.
На нинішній Покровській площі вже стояли шибениці. Відправившись у свій останній шлях, дівчата знову заспівали. І цю пісню не могли заглушити ніякі удари конвоїрів. У районі Писаревського моста (проходив на місці нинішнього скверу між вул. Горького і пр.Шевченка) дівчат, щоб вони не розбурхували своїми піснями народ, відокремили від засуджених на страту чоловіків і повели на територію 5-ї школи (нинішня Олександрівська гімназія), де під час окупації був концтабір. У дворі школи і були розстріляні мужні партизанки. Наказ про смертельний вирок був знайдений у архіві міста Суми.
Розповідь була записана у 2010 році,
Кондратьєвим Михайлом Івановичем