Село Трихати Миколаївського району розташоване на правому березі річки Південний Буг в 30 км. від м. Миколаєва. Незважаючи на те, що населений пункт розташований близько до міста, він зміг зберегти колорит і особливості, характерні для півдня України. З метою вивчення духовної і матеріальної культури жителів села, туди, в жовтні 2007 року попрямувала етнографічна науково-збиральна експедиція Миколаївського обласного краєзнавчого музею.

У 2004 році в селі проживало 1110 чоловік. Працювали: ТОВ “Лазурне” (2791 га, землі), підстанція електромереж (відкрита у 1963 році), залізнична станція (побудована у 1914 році), нафтоперекачувальна станція (відкрита у 2003 році) [11].

Село розтягнулося уздовж річки і має 6 вулиць. Його стара частина знаходиться ближче до залізничного полотна. в цій частині стояла і церква, яку, за словами місцевих жителів, розібрали на каміння в 1937-1938 рр. [9]. Тут же розташовані хати, на фронтонах яких відображені дати їх будівництва: “1895”, “1896”, “1927” і ін… 

В Трихатах збереглося багато будинків будівлі кінця XIX – початку XX ст., деякі з них криті очеретом з 60-х років XX ст. Як правило, хати будували з каменю, під двосхилими дахами. На стіни йшов дикий камінь, на кути будинку – пилений. Традиційно для півдня, хата ділилася на дві половини сіньми, від яких відокремлювалася маленька кухня.

Вхідні двері робили по центру житла. У фасадної частини 4 вікна: по 2 з кожного боку, дверей 1 або 2, вікна виходили на вулицю, одне віконце було зі зворотнього боку будинку і служило для освітлення кухні. Сіни, як правило, темні, але в деяких хатах між сіньми і кухнею знаходиться маленьке віконце (зустрічаються хати, в яких таке віконце розташоване між кухнею і житловою кімнатою). Зовнішні вікна – невеликі. Дверні та віконні прорізи, з метою оптичного збільшення, підведені темно-синьою фарбою, на тлі трохи блакитних стін хати.

До 70-х років XX ст. більшість хат були криті очеретом, поступовим “рівно”, рідше “під щітку (нижні ряди перекриваються снопиками наступного, таким чином, що дах нагадує щітку з короткою щетиною). Комиш прив’язувався до зліг вірьовкою, пізніше дротом. Для цих цілей використовувалася довга, до півметра, голка, якою прошивали шар очерету. Сьогодні більшість будинків в селі крито шифером, цементної, рідше глиняною черепицею.

Своєрідним способом в селі настилали потік. Перпендикулярно сволок вкладали жердини, які закривали дранкою. Зверху розсипали шар очерету і заливали рідкою глиною. Коли глина підсихала, насипали золу шаром до 20 см, яку також заливали глиною. Такі стелі, в сукупності з очеретяним дахом, служили відмінним захистом в спеку і холод [4].

З давніх-давен важливе місце в українській хаті займала піч; вона опалювала житлову кімнату. Іншу кімнату – залу – опалювала груба. В с. Трихати груби розписували, – “щоб не було бруду, малювали голубів, а між ними квіточки” [10]. “Моя мама, Щербина Оксана Михайлівна, грубу розмальовувала звірятками. Малювали ведмедя з палицею, зайчика” [6].

Чечуй Горпина Михайлівна (1906 – 1997 рр., в дівоцтві Дзюба) мазала людям хати. Стіни сіней і кухні на висоті близько 60 см вона підводила хмеликом – хвилястою лінією з квітами. Щоб намалювати квітку робили пензлики. На руку намотували шерсть, зав’язували і розрізали на 2 частини. Отриманий пензлик опускали у фарбу і “ляпали малюнок” [10].

Зовні, стіни хат прикрашали наліпами або втисненим малюнком. Ті будинки, які зберегли первісний вигляд, прикрашені символікою (кола, розетки,  багатопроменеві зірки), написами дати побудови.

Перебудовані або сучасні будинки так само прикрашені декоративним орнаментом. Як правило, це рослинний малюнок у вигляді виноградного листя, квітів, зображень птахів (голуб, лелека).

В ході експедиції велика увага приділялася вивченню рибальського промислу. Адже річка у с. Трихати була багата рибою. За розповідями старожилів, в 50-60 роки XX ст. в річці в великій кількості водився бичок, лин, в’яз, гірчак, лящ, окунь, густирь, оселедець, тарань, карась, пузанок, судак, короп, товстолобик, сом, щука, осетер, вугор. Колядіна А.Г. згадує, що її брат “прямо руками тягав бичків з-під каменів” [5].

Рибною ловлею займалися майже в кожному дворі. Річка допомагала вижити у важкі голодні роки. Ловили рибу на вудку, за допомогою остів, що представляли собою 4-5-зубі вила на 4-метровому держаку (остами били велику рибу, яка йшла на тер на мілководдя. На рибу ставили пастки, сплетені з вербових прутів або ниток: “верші”, “морди”, “ятери”. Верші мали форму 2-х конусів, вставлених один в інший. Для приманки риби широку частину конуса (горловину верші) обмазували тістом. Ятер плели з ниток. Він нагадував верші і складався з “мішка” і “крил” з боків, досягаючи довжини 20 метрів. Ятер ставили на велику рибу, наприклад, на сома, в протоках плавнів (на доріжках).

До війни, для лову риби, з очерету плели “кітці”. Жителі села описують їх по-різному. Одні, як циліндричної форми конструкцію діаметром 5 метрів, яку ставили за течією річки. Коли в кітці заходила риба, закривали “ворота”, ставили їх вертикально і вичерпували рибу підсакою. Ставили кітці вертикально у протоках плавнів [3]. Інші, кітцями називають довге полотно шириною 2-2,5 м., пов’язане з очерету, яке ставили у вигляді загородки, так, щоб кінці очерету було видно з води [5].

В якості прикорму риби, сьогодні використовують дерть або макуху, замішану з глиною. З суміші роблять кульки, які у воді поступово тануть, приваблюючи рибу.

На відміну від рибалок приморських районів, рибалки с. Трихати розрізняють всього кілька напрямків вітру. Північно-східний вітер називають “горішнім”. Він вважається поганим вітром, який виганяє воду в море та є холодним. “Низова” або південно-західний вітер, навпаки, жене воду з моря в річку, а значить і рибу. Тому рибалки говорили: “Низова – сто рубльова”, вважали, що цей вітер дує з Одеси. Північно-західний вітер називали “Полячок” [3].

У селі збереглися прикмети, за якими рибалки орієнтувалися про початок лову риби, кількість улову.

• – Тільки зацвів терен – іди на коропа; 
• – Підіймається аір – лови лінок;
• – Дуже місячна ніч, то до сіток можна не ходити – пусті [10].

Велика кількість риби зумовлює різноманітність рибного столу жителів с. Трихати. Традиційними стравами є юшка, яку в селі варять з бочковими помідорами, “борщ з коропом”, каша з сомом, печеня з риби, рибні котлети.

Для приготування юшки в холодну підсолену воду додають рибу, нарізану великими шматками картопля, цибуля, морква і варять 20-25 хв. В кінці варіння додають солоні бочкові помідори. Окремо готують льок: часник розтирають з сіллю, додають чорний перець і трохи рибного бульйону. При подачі на стіл на тарілку викладають шматочки риби, підсолюють її, поливають льоком, а потім додають юшку [7].

В с. Трихати були зібрані цікаві матеріали з народної медицини.

У XX столітті в селі проживала відома династія костоправів. Марія Ряба (1865–1961 р.) допомагала людям, вправляючи масажем суглоби, міжхребцеві диски і т.д. Про цю жінку, на жаль, вдалося з’ясувати небагато. Висока, повна, з темним волоссям, вона два рази була заміжня. Від першого шлюбу мала 28 дітей, від другого – двох синів. І тільки одному з синів, Івану, вона передала свої знання.

Рябий Іван Григорович (1.01.1922 р, – 5.08.1996 р) закінчив Трихатську школу, брав участь в бойових діях Великої Вітчизняної війни, все життя пропрацював на залізниці монтером колій. Уже в 50-і рр. Іван Григорович почав лікувати людей. Його, як костоправа, добре знали в багатьох куточках України. З Чернігова, Одеси, Сум приїжджали хворі. Приїжджали і бажаючі навчитися костоправних справі. За свідченням дочки, Буян Тетяни Іванівни, Іван Григорович практикував відкрито, не ховаючись. Траплялося, що приходячи додому з роботи, заставав біля хвіртки цілу чергу потребуючих допомоги. Ніяких конфліктів з адміністрацією села або іншими державними органами з приводу лікування у нього не було [2].

Іван Григорович охоче передавав свої знання усім бажаючим, запрошував вчитися односельчан (вважав, що необхідні навички можна придбати протягом місяця), займаючись пів години вранці, пів години ввечері [10]. Учнями Рябого І.Г. були знаменитий доктор-костоправ Микола Андрійович Касьян з м. Кобеляки Полтавської обл., Миколаївський мануальний терапевт Анатолій Степанович Будянський.

Дві дочки народного цілителя не перейняти навички лікування. Уміння лікувати травми, затиснення нервів Іван Григорович передав зятеві Буяну Василю Івановичу (1954 р.н.) і онукові Ковризі Ігорю Валентиновичу (проживає в с. Ольшанське).

Таким чином, в ході експедиції вдалося записати нові матеріали, які стосуються рибальського промислу, народної медицини, уточнити дані по будівництву житла, підтвердити факти розпису грубий і поверхні стін всередині хат. Були зібрані знаряддя лову, інструменти бондаря, зразки ворсової вишивки, посуду і багато іншого.

Джерела

1. ДАМО, Ф. p – 99, с. 150, ст. 6. 
2. Інформатор Буян Тетяна Іванівна (1955 г. р., с. Трихати). 
3. Інформатор Волошин Григорій Васильович (1947 г. р., с. Трихати). 
4. Інформатор Дзюба Парасковія Іванівна (1919 г. р., с. Трихати). 
5. Інформатор Колядіна Ганна Гаврилівна (1930 г. р., с. Трихати). 
6. Інформатор Кондратьева Ніна Костянтинівна (1926 г. р., с. Трихати). 
7. Інформатор Кравченко Ніна Юрієвна (1932 г. р., Луганська обл., з 1954 г. проживає в с. Трихати).
8. Інформатор Степанова Ольга Василівна (1930 г. р., Волинська обл., с 1949 г. проживає в с. Трихати). 
9. Інформатор Чечуй Володимир Тимофійович (с. Трихати). 
10. Інформатор Чечуй Петро Ігнатійович (1926 г. р., с. Трихати). 
11. Інформатор сільради с. Трихати Миколаївського р-на.
12. Список населених пунктів Херсонской губ. и статистичні дані про кожне поселення — Херсон: Типография губернского Правления, 1896 – с. 582.
13. “Список населенных мест Херсонской губернии по данным Всероссийской сельскохозяйственной переписи 1916 г”. – Александрия: типография Ф.Х. Райхельсона, 1917 – с. 377.
14. “Справочная книга Херсонской Епархии” – Одесса: типография Е.И. Фесенко, 1906 – с. 760.
    

Автори: Романенко С.В., Павлова Г.С., Скоркіна А.Н.,