Яровий Максим Володимирович, дата народження – 3 жовтня 1989 року, інваспортсмен, біатлоніст, лижник, майстер спорту міжнародного класу, Почесний громадянин Миколаївського району, неодноразовий призер та переможець Чемпіонатів світу з лижних перегонів, призер зимових Паралімпійських ігор-2014. Лідер паралімпійської збірної України. У 2013 році Максима визнано лауреатом обласного конкурсу «Майбутнє Миколаївщини» в номінації за спортивні досягнення.

Місце народження: село Ковалівка Миколаївського району Миколаївської області. Основне місце проживання – село Трихати Миколаївського району Миколаївської області (родина переїхала, коли хлопчику не було й року). Закінчив магістратуру Міжнародного національного університету «Україна» за спеціальністю комп’ютерна інженерія.

Одне з останніх спортивних досягнень – чотири золоті медалі на Чемпіонаті світу з лижних перегонів, що проходили у лютому ц. р. у Німеччині.
Зараз Максим Яровий мешкає у місті Миколаїв. І саме там ми з ним зустрілись, коли він на декілька днів приїхав додому після змагань у Німеччині.

– Максиме, насамперед вітаємо з черговою перемогою. Завжди вболіваємо, захоплюємось силою духу і прагненням до перемоги.
– Дякую!

– Починаючи з 2011 року, зазвучало ім’я Максима Ярового, як спортсмена. Знаємо, що у 15-річному віці сталась біда, ти пошкодив хребет, переніс складні операції, тривалий час не міг навіть сидіти. А вже через шість років наповну заявив про себе, як перспективний і цілеспрямований спортсмен. Хто надихнув займатись спортом, причому, не характерними дня нашого краю плаванням, перегонами на яхтах, тією ж стендовою стрільбою, наприклад. А саме лижами?

– Взагалі потяг до занять спортом у мене був завжди. Та все чомусь відкладалось на потім. І ось саме життя змусило. Коли трапилось те, що трапилось, то батьки настійливо рекомендували приділити увагу плаванню. І певний час я відвідував плавальний басейн «Водолій», де займався у Миколи Ільїна, який дуже багато в чому допоміг: вірити у власні сили, не пасувати перед труднощами.

Наприкінці 2010 року проходив курс реабілітації у Криму, в Євпаторії, де зустрів людину, яка перевернула моє життя. Миколаївський інваспортсмен Олександр Васютинський, який свого часу був учасником трьох зимових Паралімпійських ігор, переконав зайнятись лижним спортом, став першим тренером. Взагалі, не вірилось, що таке можливо. Але саме тоді до Євпаторії на тренування приїхала паралімпійська збірна України із зимових видів спорту. Проходили ці заняття на роликах. І тоді переконався, що дійсно це реально. Керівництво команди презентувало боб, тренувався з Олександром Олександровичем десь півроку. Він приїздив до Трихат.

(Від ред. Мешканці Трихат й досі із певним захватом та дивуванням пригадують, як двоє чоловіків, один із них – їх односельчанин Максим, на спеціальних, призначених для інваспортсменів бобах, їздили по селу, тренувались, виконуючи різні вправи та елементи. Далі були тренувальні збори у Львівській області (тренувальна база паралімпійської збірної). У 2011 році вперше поїхав на Чемпіонат світу, де набув певного досвіду «світового» рівня. А до цього були, звичайно ж, чемпіонати України, етапи Кубка світу. Найкращий результат – п’яте місце. Але для дебютанта – це дуже добре.

Як призер, Максим Яровий дебютував бронзовою медаллю у довгому біатлоні у фінському місті Вуокатті. Там же, у січні 2014 року виборов перше місце у лижних перегонах (коротка дистанція) та став срібним призером з лижних перегонів на середній дистанції).

– Максиме, на перший погляд – це нереально. Після неповних чотирьох років тренувань потрапити у збірну, які представляла Україну на Паралімпійських зимових іграх 2014 року у Сочі. Як взагалі таке можливо?

– Замислювався над цим. На мій погляд, тренерів насамперед переконала моя стабільність на змаганнях – завжди входив до першої п’ятірки. Я ж прагнув виправдати довіру, демонструючи, що маю потенціал для подальшого розвитку, величезне бажання виявити та продемонструвати свої здібності. А затим були незабутні Паралімпійські зимові ігри 2014 року у Сочі, де виборов бронзову медаль у лижному спринті на дистанції 1 км сидячи та дві срібні медалі у біатлоні на дистанції 7,5 км сидячи та у лижних перегонах на дистанції 10 км сидячи.

Словами важко передати ті емоції та почуття, що переповнювали. Насамперед довів собі, що чогось вартий. Що не були марними надії моїх батьків – Володимира Анатолійовича та Валентини Михайлівни. Протягом першого року після нещасного випадку мені допомагав переважно тато, а затим тривалий час в більшості поїздок – мама. Ось лише останні два роки не їздить на збори та тренування – умовив, розуміючи, як їй непросто. Моя мама – найкраща. А взагалі мої рідні – найнадійніша група підтримки. Крім батьків – сестра Юлія, маленька племінниця, якій лише декілька місяців. Але така розумниця!

– Якщо взяти хронологію, то якось так виходить, що на різного роду змаганнях ти обов’язково виборюєш медаль у перший день, затим – протягом, і наприкінці. Це фішка?

– (сміється). Якось так виходить.

– Останні змагання у Німеччині тривали 12 днів. Скільки разів виходив на трасу?

– П’ять. Маю можливість відмовитись від певного виду, враховуючи стан здоров’я. Зараз для мене проблемним є біатлон. Тим не менш наприкінці змагань «взяв» золото саме у цьому виді.

– Маєш можливість відпочити тиждень. А які завдання далі?

– Братиму участь у чемпіонаті України, що проходитиме в нашому Західному центрі – це у Львівській області. Триватимуть вони тиждень. А далі – Південна Корея та Японія – два етапи Кубка світу. Ці змагання можна сміливо назвати передолімпійськими. Адже, у 2018 році саме у Кореї пройдуть зимові Олімпійські, а за ними – Паралімпійські ігри. Тож, крім іншого, це буде знайомство і випробування лижної траси. Маю надію, що знову буду учасником Олімпіади. Кожні змагання йдуть в особистий залік, сумуються очки, треба набрати певну кількість. У мене є всі шанси.

– Яка кількість спортсменів у збірній? Хто сьогодні твій тренер?

– Паралімпійська збірна України із зимових видів спорту налічує зараз понад 20 спортсменів. Кожен – справжній боєць. Всі ми – друзі. Моїм особистим тренером з лижних перегонів є Заслужений тренер України Валерій Казаков, з біатлону – старший тренер збірної Василь Мукшин. Це – чудові люди, справжні спортсмени, сумлінні наставники, гарні вчителі.

– Чи можна поєднати такі поняття як спорт і особисте життя?

– Як для мене спорт і особисте життя зараз абсолютно несумісні. Адже, більшість часу мене немає вдома. Так склалось, що спорт – це не просто захоплення, це – моя праця, моя професія – складна, але улюблена, це – моє життя. Поки дозволяють здоров’я і вік – саме це буде на першому місці.

– Максиме, ти сказав, що маєш бажання і перспективи взяти участь у Паралімпійських зимових іграх-2018. А чи визначився, в яких видах братимеш участь?

– Так, звичайно. Розроблений, скажімо так, план дій, визначені певні пріоритети. Чотири гонки і одна естафета – обов’язково. А далі – як складеться. Прагнутиму виступити краще, ніж у 2014 році, чи хоча б повторити той успіх. Хоча, ні. Все таки – краще перевершити.

– Чи мають спортсмени-паралімпійці підтримку на державному рівні?

– Так. І досить значну. Без сумніву, значна заслуга в цьому Валерія Сушкевича – президента Національного комітету спорту інвалідів України (Національного Паралімпійського комітету України), голови Національної Асамблеї осіб з інвалідністю України. Мені дуже імпонують його слова, сказані на одному із зібрань щодо проблем інвалідів в нашій країні: «Сама постановка питання «місце інваліда в суспільстві» є по суті некоректною і принизливою. Адже, вона немов натякає, що є людина-інвалід, а є суспільство. Окремо. І вся суть соціалізації інваліда, його успішної адаптації в суспільстві, в такому разі, полягає в співіснуванні двох паралельних світів: загального, де плани на майбутнє коригуються відповідно до уподобань та фінансових можливостей людини, і світу інвалідів, де поняття «можливість», «людина з обмеженими можливостями», означає не тільки можливість рухатися куди хочеться, мати спроможність профінансувати свої власні потреби і бажання, але й фундаментальне право людини посісти таке місце в суспільстві, якого вона гідна».

Ми – інваспортсмени – знайшли своє місце в житті. На змаганнях посідаємо високі місця, працюємо на імідж держави, то й держава повинна турбуватись.

– Чи є у Миколаєві можливість для тренувань?

– Немає ні залу, ні траси. У Львівській області – і тренування, і змагання. А коли буваю дома, то, сидячи у візку, слухаючи музику, години 2-3 катаюсь містом. У пріоритеті – вулиця Соборна, проспект Центральний, там, де більш-менш нормальне дорожнє покриття. (На вулиці Конопатній, де мешкає Максим, асфальту немає зовсім – ред.).

– Все ж таки, чи є інші захоплення, крім спорту?

– Так. Читання, але зараз для цього надто мало часу. Тому, відпочиваю душею, слухаючи музику, полюбляю кіно. Улюблений кінотеатр – «Піонер», маму туди запрошую. І, звичайно ж, цікавлюсь новинками нанатехнологій – це все ж таки ще одна моя професія. Коли випадає нагода, залюбки спілкуюсь з друзями. Так склалось, що мешкають вони у Києві та Харкові. А ще – полюбляю самотність, тишу. Після насичених подіями, спілкуваннями, тренуваннями, змаганнями багатьох днів мені потрібна саме така релаксація.

До нашої бесіди долучилась Валентина Михайлівна, яка приїхала провідати сина, поспілкуватись. Це буває так нечасто.

– Останнього разу дивились у кінотеатрі веселий мультфільм у форматі 3D. Так сподобалось, велике задоволення отримала. Хочу сказати, що захоплення Максима музикою – не випадковість. Він має гарний голос, у дитинстві співав, навчався грі на баяні. Напевне, життєві обставини зробили сина більш дорослим, ніж є. Інколи його думки та роздуми просто вражають.

З цим важко не погодитись. Життя досить гарний вчитель. Інколи надто жорстокий. Неможливо уявити себе на місці людини, на долю якої випали ось такі випробування. А на місці мами – взагалі нереально.

Рідні, а насамперед – мама, обов’язково проводжають та зустрічають Максима. Ось і того разу мама потурбувалась про квиток на потяг до Львова. Щоправда, графік руху його незручний – не кожного дня з Миколаєва доводиться їхати до Одеси. Маршруткою чи автобусом – незручно (не розраховані вони для людей на візках). Доводиться звертатись до власників авто. На щастя, не обходиться без небайдужих людей. У таких випадках проблему із пальним для автотранспорту допомагає вирішити депутат районної ради Руслан Нерода. «Щиро вдячні йому за підтримку», – зазначила В. М. Ярова.

– Наостанок традиційне, хоч і банальне, запитання. Твоя найзаповітніша мрія, Максиме?

– (дещо замислився). Все ж таки – спортивна. Стати Олімпійським чемпіоном.

… Чого й ми щиро бажаємо!

(Від ред. Зараз Максим Яровий – у Південній Кореї, бере участь у етапі Кубка з лижних видів спорту. Змагання розпочались 10 березня ц. р. Цікаво, скільки буде нагород?).

Газета Маяк, 11 березня 2017 року
Людмила Рошка.
Фото Петра ПЕТРОВА.