Кажуть, що з глибокої криниці можна бачить зорі серед дня.

  З давніх-давен українці шанобливо ставилися до річок, озер, джерел, криниць. Берегли їх, бо вода в житті людей, тварин, рослин відіграє велику роль. Безцінним даром природи є прісна вода, що знаходиться в земних глибинах. З водою починається життя (купають новонароджених дітей), з водою закінчується життя людини (купають тих, хто навіки залишив наше життя).

      А що ж означає слово «криниця»? У тлумачному словнику я довідався, що криниця – глибоко викопана і захищена цямринами від обвалів яма для добування води з водоносних шарів землі; колодязь.

     Як же наші предки шукали воду? Майже у кожному селі був чоловік, який знав цю справу. Ранньої пори, коли сонце ще тільки відкочувалось до верховіть, колодязник йшов на околицю села, відчахував дві найзеленіші гілки з куща верболозу, і ці «всевидючі» палички допомагали визначити місце, де копати колодязь. Він обстежував ті місця, де ріс найгустіший спориш. Якщо листочки на прутиках, тягнулись вниз до землі невидимим магнітом то можна на цьому місці копати криницю. І це вже, напевне, що вода в цій криниці завжди буде свіжою і прохолодною. Особливо в тих місцях, де був твердий грунт. 

    Посеред села знаходиться Глибока криниця, Іван Васильович говорить, що її більше ніж 250 років. Мабуть стільки,  скільки й селу –  300 років. В наш час криниці є майже в кожному дворі. Раніше «Глибока криниця» була єдиною на півсела, і по воду до неї йшли з раннього ранку до пізнього вечора, а іноді доводилось стояти в черзі, щоб набрати відро води. Згодом було викопано ще три криниці в балці  (батьком і сусідами ), між селом і хутором Булгаківкою –  «Чабановська криниця», (нажаль на сьогодні її вже немає – після Великої Вітчизняної війни вона ще давала живильну воду, біля неї були трьохметрові жолоби де поїли худобу ). Третю викопав у себе на подвір’ї  найбагатший чоловік села – це була одна єдина криниця на приватному подвір’ї. Вона існує й до сьогоднішнього дня. 

     Ще дві криниці напередодні війни було викопано на березі Південного Бугу – майже поруч, там напували колгоспну худобу, але під час війни румуни,  які були на території нашого села,  розстріляли жінку і дитину та їх тіла вкинули в одну з криниць, люди засипали її а зверху поклали великий камінь, на сьогоднішній день і друга криниця закинута. А іншою користувалися до 80-х років журавлем,  діставали воду і поїли худобу. На південній частині села криниць не було, люди брали воду з джерельця, на березі річки або з річки,  якщо джерело було далеко. У Івана Васильовича на подвір’ї також є копана криниця яку він як і його батько колись викопав разом з дружиною власноруч. 

   Криниця – символ Батьківщини, сили, багатства, родючості, святості, чистоти, краси, вірності, безсмертя народного духу, розлуки, туги, народної духовності. 

   Яка ж будова криниці? Нижня частина криниці називається цямринням. Його будували з гладенького каменю. Верхню викладали з колод .А ще робили «журавля»: (жердину з важелем), дуба щоб міцним був. А в тих місцях, де вода глибоко, її діставали за допомогою пристрою, який дістав назву «коловорот». Поперек двох стовпів прикріплювали круглу колоду з ручкою – корбою. До колоди прикріплювали ланцюг з відром і діставали воду.

   Прекрасною традицією наших пращурів було освячення криниць. Коли криниця вже була готова, люди запрошували священика, аби освятити криницю Йорданською водою. А щоб вода була чистою, і не псувалася, в неї опускали срібний предмет, часто хрест або ложку – срібло, як відомо, вбиває будь які мікроби. Садили біля неї вербичку, а щоб була приємною на смак – калину.

   Криниця – це народний символ України. Про неї складено багато легенд, прислів’їв, загадок, пісень, повір’їв. Ось одна з легенд про криницю: «Напали на нашу землю вороги, спалили село, отруїли криниці. Залишилась лише одна старенька хата. В ній жила мама і двоє дітей. Не знали вони, що вода отруєна.  Вийшла з хати дівчинка Катруся. А була вона гарна, мала довгі коси, а на шиї носила червоне намисто. Напилася водиці і перетворилась на кущ калини з червоними кетягами. Вийшов з хати хлопчик Іванко у сірому полотняному одязі, випив води і перетворився на  журавлика. Вийшла з хати мати. Побачила, яке лихо сталося з дітьми – завмерла з горя, посивіла й перетворилася на сріблясту вербу. З того часу біля криниці стоїть срібляста верба – мати біля своєї доньки калини і синочка – журавлика.»

    Прислів'я про криницю.

• До доброї криниці стежка утоптана.
• З глибокої криниці холодна вода.
• Не брудни криницю, бо схочеш водиці.
• Не плюй у криницю, бо з неї будеш пити водицю.
• Не знаємо ціни водиці, доки не висохла криниця.
• Треба нахилитися, щоб з криниці напитися.

    Легенда про «Білу криницю»

       В XVI столітті на берегах річки Південний Буг було село Трихати. І була в селі церква – кам'яна, з високою банею та дзвоном. А стіни церкви селяни пофарбували в білий колір і ще задля того, щоб церкву можна було побачити здалеку. Як годиться, церква була  гордістю села і всі події щасливі і сумні трихатчани проводили біля церкви. Навіть жителі сусідніх сіл захоплювалися цією величною спорудою. В ті часи Україна вже стогнала від турецько-татарської навали. Довгий час загони татар обминали село, але однієї днини кінний загін татар вдерся в село. Чоловіки – селяни взялися до зброї, але надто мало їх було, вони тільки й встигли, що стримати татар, щоб жінки і діти та старі люди сховалися в церкві.

   Бій був коротким. Татари швидко знищили захисників і підпалили село. Не знайшовши в оселях ні жінок, ні дітей, вони оточили церкву, намагаючись зламати ковані залізом двері храму. Однак їм не вдалося. Спроба підпалу церкви також не вдалася – церква була  кам'яна та не горіла. Намагаючись залякати жителів, з дикими криками татари почали об'їжджати навколо церкви, не відомо, який час то тривало, аж раптом татари помітили, як церква здригнулася, а грунт під копитами татар почав провалюватись.

     Дуже швидко церква із жителями села, що були в ній, із загарбниками провалилась під землю. Кажуть, що мало хто з татар тоді врятувався, а ті, що врятувались, розказували про українського Бога, що сховав церкву.

  На місці, де була церква, утворилось глибоке урвище, яке на дні вкрилося страшною непролазною трясовиною, яка ніби охороняє таємницю. А на березі урвища, як говорять люди, біля входу в церкву почало бити джерело. Час від часу вода викидає білі частинки породи – старі люди кажуть, що то вимивається штукатурка церкви, яка була поглинута землею.

  Очевидно, вібрація від кінських копит спричинила зсув грунту, який був нетривкий і щедро зрошений підземними водами та річкою. Таким чином утворився плавун, що і призвело до катастрофи.

   Серед нинішніх жителів села іде розмова про те, що якщо рано-вранці на Великдень знаходитись біля джерела, то чутно дзвін церкви, що під землею, крики та плач тих, хто залишився у церкві. Мабуть, цей ефект спричинює сильний тиск води, що з шумом виривається на поверхню.

     А ще говорять про те, що коли довго немає дощу, то якщо влити  в Білу криницю свяченої води, через три дні обов'язково піде дощ.

     Зараз біля Білої криниці досить гарне місце. Це чудове місце для відпочинку молоді.

    З давніх-давен у багатьох народів з особливою ретельністю охороняли і прикрашали криниці, вважали їх святими місцями. Не випадково, що з криницею пов'язані легенди, про сховані скарби, хоч ціннішого скарбу, ніж вода у природі не існує, про цілющу силу її.

     Колись мені бабуся розповідала, що цілющу силу має «непочата» вода. Це вода, яку зачерпують щоранку першою з трьох криниць до сходу сонця; той, хто несе її не повинен ні з ким заговорити, тому що вода втратить свою цілющу силу. Особливо корисно купать в цій воді хворих дітей. І взагалі, воду з кринички застосовують як народний лікувальний засіб: якщо дитина перелякалась, над її головою ллють у воду розтоплений віск, а потім цю воду дають дитині тричі пити і нею ж обмивають чоло і груди; а якщо викупаєшся у Великий четвер в такій воді, то неодмінно зцілишся; якщо захворіє корова, то її обприскують через решето водою. Ось такі цілющі властивості має вода за народними переказами.

    До води народ ставиться з повагою, тому що вона потрібна для існування всього живого. Плювати у воду і засмічувати її було великим гріхом. Не даремно народ склав приказку: «Не плюй у криницю, бо прийдеться води напиться».

       Ще у народі кажуть : «Яка криниця – такий і господар, який поріг – така й господиня». У цій приповідці немов у дзеркалі відбилася не лише працьовитість, але й охайність.

       Де криничка – там життя

       Там де небо чисте,

       Де сади цвітуть,

       Блищить там криничка

       І джмелі гудуть.

       Як знайшла я ту місцину

       Де вода криштальна,

       Там сподобалось мені

       Бо усе так гарно.

       Тут родилась я й сестра,

       Мої батько й мати.

       Це моя рідна земля –

       Чарівні Трихати.

       Де криниця – там життя.

Учень Трихатської школи

Леонтьєв Костянтин